Непереможний етнічний українець з російським паспортом
«Видворити» етнічного українця з російським паспортом? Суд сказав «ні» та скасував рішення міграційників!
Як все починалося
Ця історія бере свій початок у доволі типовому селі під Дніпром, де відчайдушно борються з бур’янами, готують щедрі борщі і чекають на дива від державних структур. Наш головний герой, назвемо його ОСОБА_1, народився в Російській Федерації, але по батьках фактично є українцем: обоє – з Хмельниччини й Дніпропетровщини. Він усе дитинство чув від мами й тата їхню гордість за рідну українську землю, а потім доля закинула родину на «великі простори» РФ. Та виявилося, що від долі не втечеш: юнак, ледь виповнилося йому років 20, повернувся «на Батьківщину», оселився в селі Любимівка, і твердив: «Оце моя земля, тут моє коріння!»
Але, як годиться в усіх “перехресних” історіях, він мав у кишені лише російський паспорт. Проте етнічна складова, потяг до української культури, мова (цілком непогана, хоч і з дивним акцентом) робили його «українцем в душі». Він ще й одружився з українкою, а як каже народне прислів’я: «Якщо дружина з України, то ти без борщу не лишишся, а от документи—це вже інша річ!»
Переїзд у село та нові виклики
Коли ОСОБА_1 уперше перетнув кордон і приїхав до Любимівки ще в 2002-му, ніхто серйозно не думав про формальності. «Родичі є? Є. Хата є? Є. Посадив картопельку біля двору — от і мешкай», — вважали односельці. Життя йшло собі тихо: інколи їздив до РФ на заробітки, але дедалі рідше, бо хотілося будувати щось серйозніше в Україні.
Потім замережилася війна на сході. Для ОСОБА_1 стало все зрозуміло: «Я залишаюся тут, бо я українець серцем». Він повернувся остаточно, навіть дружину знайшов місцеву (а пізніше взяв і другий шлюб, бо з першою не склалося). Та ось тут починається найцікавіше: коли війна стає «повномасштабною», українські органи припиняють прийом документів від громадян РФ.
Спроба легалізації: «Приходьте завтра… або ніколи»
Уявіть собі таку картину: ОСОБА_1, вдягнений у чисту вишиванку, приходить до місцевого підрозділу міграційної служби і каже: «Добрий день, хочу подовжити свою посвідку. Бачите, я тут одружений, маю город, вирощую помідори, ходжу на толоки, і взагалі — мої батьки з цієї землі». У відповідь: «Ми не приймаємо документів від громадян РФ, приходьте колись, коли все зміниться».
Наш герой ходив, телефонував, відправляв листи «Новою поштою» і електронні звернення. У відповідь— «Чекайте, поки у ВР ухвалять закон, доти не можемо допомогти. Ну і взагалі, в нас воєнний стан, тим паче ви з країни-агресора…».
Несподівана «дружба» з протоколами та штрафами
«Живе» ОСОБА_1 у своєму селі, город доглядає, сусідам допомагає. Та тут з’являються представники міграційної служби: «У вас документи не в порядку! Ваша посвідка прострочена. Треба було виїхати через сім днів після закінчення строку!».
Герой розгублено показує купу листів, якими він намагався вирішити питання, але у відповідь: «Та хоч листами все село обклейте, за Законом треба було виїхати й повернутися з новою візою, або оформити документи до того як. А що там “ми не приймали заяви” — не наше діло…»
Завершується все протоколом за ч.1 ст. 203 КУпАП (порушення правил перебування іноземців) і штрафом 1700 грн. Потім ще гірше: рішення про «примусове повернення», начебто «приїхав ти тут незаконно, їдь собі додому, в РФ».
А звідки ця країна? Яка батьківщина?
Запитуєте, чи було в ОСОБА_1 там житло, сім’я, робота, місце для повернення? Та ні: батько з Хмельниччини, мати з Дніпропетровщини, він сам живе тут уже 20 років. «Де там моя “Батьківщина”?» — каже. «Та й візи жодної не матиму, якось нелогічно». Але процедура – річ уперта: «Не виконав – отже примусово повертайся».
Як воно закінчилося: рішення вдруге
Сплив місяць. ОСОБА_1 не виїхав, бо й виїхати нікуди, ще й війна. Міграційники приходять знову: «Ага, не виконав рішення? Тоді ось вам уже примусове видворення!». І тут починається найцікавіше.
Судова тяганина: хто правий?
До суду ОСОБА_1 пішов з думкою: «Як же так? З одного боку, не дають документів, з іншого — кажуть, що я порушую закон. Та я ж фактично українець!». У позові все розписав:
- Рішення про видворення ухвалили **неуповноважені** особи (звичайний “головний спеціаліст” ДМС, а не начальник).
- Термін для накладення покарання (2 місяці) сплив.
- Ніде не доведено, що він становить загрозу нацбезпеці.
- Він має сім’ю (українку дружину), господарство, і взагалі має право на громадянство за ст.8 Закону «Про громадянство України».
Суд: «І дійсно, щось не так»
Суд розібрався й побачив, що історія виглядає абсурдною:
- Орган ДМС відмовляв у прийнятті заяви на обмін посвідки, посилаючись на «тимчасову» заборону для громадян РФ.
- Паралельно звинуватив ОСОБА_1 у тому, що він не оформив документи і не покинув країну.
- Покарав його штрафом, а потім ще й рішенням про видворення.
Але ж **Кодекс України про адмінправопорушення** (ст.38) встановлює строк у 2 місяці для накладання стягнення. Якщо воно триваюче – 2 міс. з дня виявлення. А у нього давно все просрочено, і нічого нового не виявляли.
Тож суд пояснив: «Коли ви, шановні, через пів року придумали “примусове видворення”, строк уже сплив. Та й “головний спеціаліст” не мав такого права».
Головний результат: рішення про видворення скасовано
У фіналі суд ухвалює:
- «Визнати протиправним і скасувати рішення про примусове видворення.»
- «Позов щодо зобов’язання оформити посвідку: не підсудний районному суду, це питання вирішується в окружному адмінсуді.»
Тобто ОСОБА_1 тепер «легально» не підлягає видворенню. При цьому він і надалі може наполягати в іншому суді на праві отримати посвідку.
Чи має він право на громадянство? Звісно, так
Оскільки його мати і батько народилися на території, що нині є Україною, ще до 1991 року, можна скористатися ст.8 Закону «Про громадянство України» (за територіальним походженням). Теоретично, це означає:
«Просто треба піти в ДМС, подати заяву, додати підтвердження походження батьків… і все! Але на практиці: “треба припинити російське громадянство”, “в умовах війни громадяни РФ узагалі...”.»
Проте судова постанова все ж сприяє тому, що ОСОБА_1 може залишитися зі своєю дружиною та не рвати сім’ю.
Як сприйняло це село Любимівка?
Уявіть, як тітка Галя, сусідка нашого героя, розповідатиме на лавці: «От розказували, що він “росіянин”, а я ж кажу: який він росіянин, як він розмовляє краще за нашу молодь, землю обробляє... Як був “проблемний” (сміється) з документами, то не від власного бажання! Добре, що суд розібрався.»
А дядько Петро, колишній голова сільради, напевно, додасть: «Що ж, молодець, відстояв себе. Тепер ще б знову подати документи, щоб той паспорт тимчасового проживання оновили, і вся справа...»
Сімейне щастя (з помідорами і протоколами)
Тим часом ОСОБА_1 знову садить город. Дружина щаслива: «Бо коли почали “видворювати”, я вже плакала, думала, як же я без нього?!» Він впевнений, що рано чи пізно здобуде український паспорт (а може, і громадянство).
Основне, щоб бюрократія не зламала цей моральний дух. Адже стільки часу людина витратила лише через те, що їй офіційно сказали: «Ми документи не приймаємо, бо війна» — а потім претендували: «Ви порушили правила!».
Мораль історії
В умовах війни процедури часто працюють з перебоями. Проте людина не може одночасно бути і винною, і безпорадною через заборону з боку самих держорганів. Добре, що хоч суд побачив логіку: «Не можна видворити громадянина, якому ми ж і не дали змоги подовжити посвідку».
Тож історія ОСОБА_1 — це наочний приклад, як дії чиновників можуть створити юридичні пастки навіть для людей, котрі фактично мають усі підстави мешкати в Україні. Якщо це сталося з вами або знайомими — приготуйтеся до довгих походів у суди й епістолярного жанру. Та, як бачимо, справедливість таки можлива, хоч і з пригодами!
